160 років від дня народження Дмитра Яворницького

160 років з дня народження Д.І. Яворницького. 

 Невже й досі образ, слово українського характерника Дмитра Яворницького лякає, чи то часи козаків ще на Україні ще не настали?

 

7 листопада 2015 року о 12-й годині Дніпропетровський національний історичний музей запрошує мешканців та гостей міста на площу біля пам’ятника Д.І. Яворницького вшанувати пам`ять видатного вченого з нагоди 160-ліття з дня його народження.

Картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» - широко відома. Але мало хто знає, що на її полотні, в образах козаків, зображено друзів й знайомих художника. От і військовим писарем, що з пером у руці сидить за столом в оточенні січовиків є ні хто інший, як знаменитий історик Дмитро Іванович Яворницький! Та що дивуватися такому баченню художника: усе своє життя Дмитро Яворницький присвятив вивченню, збору та написанню історії Запорізької Січі. За це його й прозвали «істориком козацтва» та « запорізьким характерником».

Тараса Бульба доводив до сліз

Народився Д.І. Яворницький 6 листопада 1855 року в селі Сонцівка (тепер Борисівка) на Харківщині, в родині сільського диякона та селянки. В сім’ї дуже любили історію, українську літературу й побутував своєрідний культ козацтва, тож діти кожного дня чули розповіді про захисників українського народу, запорізьких козаків. Вплинув на хлопчика й твір Миколи Гоголя “Тарас Бульба”. Образ козака Тараса, його мученицька доля, особливо вразили майбутнього історика. «Як дочитає батько до того місця, де Бульбу вішають, - сльози, градом котилися у мене із очей»,-згадував вже дорослий Яворницький. Батьківське читання доповнювалося старовинними народними піснями, що їх чудово співала мати. Як після усього цього не захопився було хлопчику козаками, українською минувшиною!

Початкову освіту Дмитро Іванович здобув в рідному селі, потім навчався в Харківському повітовому училищі, а 1874 року, за бажанням і наполяганням батька, вступив до Харківської духовної семінарії. Та не до душі були йому церковні вчення, тож за три роки успішно склав екзамени на історико-філологічний факультет Харківського університету, з успіхом його закінчує та веде наукову діяльність.

Здивував ченців «Біблією»

Ще більше Яворницький захоплюється історією запорозьких козаків і наполегливо збирає матеріали про них. Регулярно, кожного літа, виїжджає до місць, пов’язаних із Запорізькою Січчю, проводить тут археологічні розкопки, записує: пісні, перекази, розповіді нащадків запорозьких козаків, знайомиться з місцевими старожилами та власниками приватних колекцій, досліджує ландшафт і природні умови Запорозького краю й працює в архівах Петербурга, Москви, Києва, Варшави, Одеси, Катеринослава та інших міст, вивчаючи історію України.

Весною ж 1887 року їде на Соловецькі острови, аби відвідати могилу останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, розшукує в монастирських архівах матеріали про нього. А щоби духовні браття вільно усюди його пропускали, Дмитро Іванович йде на хитрість - готує своєрідний “пропуск” до сердець ченців та хранителів архіву. Він привозить та усюди носить з собою майстерно виготовлений художниками макет старовинної, дуже об’ємної, Біблії, що був насправді нічим іншим як розмальованою каністрою, заповненою спиртом. Не встояли серця монахів перед цією «благодаттю Божею», тож з експедиції Дмитро Іванович вернувся не з порожніми руками!

Та згодом Яворницький потрапляє під пильне око влади як «націоналіст» та «сепаратист», внаслідок цього опиняється аж на три роки, у «науковому засланні» в Середній Азії. Та й тут історик не нудьгує – досліджує та збирає старожитності. Доклав зусиль й у створенні музею в Самарканді, що врешті відкрився у липні 1896 р.

Останні роки

Врешті переслідування владою на деякий час закінчуються й Дмитро Іванович вертається на Україну. В 1902 році Катеринославська губернська земська управа та наукове товариство запрошують його на посаду директора недавно створеного історичного музею імені Поля. Це те, про що таємно мріяв: жити у козацькому краї, працювати на ниві музейній! Тож історик одразу погоджується та в 1905 році остаточно переїжджає в Катеринослав, що стає нарешті його постійним пристанищем.

Загалом доба життя в нашому місті до революційних подій є щасливою для Дмитра Івановича. В 1905 році тут збудований і його власний будинок, що став справжньою Меккою для культурних діячів усієї України.

У «козацькому курені», як з гумором Яворницький називав свій будиночок, часто зупинялися: Павло Тичина, Максим Рильський, Павло Усенко і Остап Вишня, художник-баталіст Микола Самокиш і славіст Агангел Кримський, класики українського театрального мистецтва: М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, різноманітні кобзарі та бандуристи й багато ін.

У 1910 р. ж здійснилася давня мрія Д. Яворницького — подорож на Близький Схід, під час неї він відвідує: Єгипет, Єрусалим, а в Гелуані та зустрічався з геніальною українською письменницею Лесею Українкою, яку вражає власною безстрашністю – Яворницький стрибає каміннями пірамід впевнено, мов справжній єгиптянин. 

Та що дивуватися такій елегійності. Дмитро Іванович не тільки вивчав ретельно козацтво, а й сам був справжнім козаком тож ніколи не лякався небезпеки. За загадками знайомих, він неодноразово перепливав на дубах Дніпрові пороги, не один раз тонув у Дніпрі. От і під час археологічних експедицій не раз був засипаний землею в кургані. Зокрема, під час розкопок влітку 1885 р. ледве не загинув, притиснутий землею. Над ним вже почали читати молитву на упокій, але сталося диво - Яворницький ожив. Та все ж буремні події власного життя, відбилися на Д. Яворницькому, - вже в тридцять років він посивів. Тож зовні виглядав старшим за свій вік.

Та це не стало на заваді останньому коханню. У 1918 р. відбулася доленосна подія в особистому житті Дмитра Івановича. Він одружився з Катеринославською учителькою Серафімою Буряковою. Це була друга дружина Д. Яворницького. Та саме вона стала йому вірним другом й компаньйоном в роботі, тож часто залюбки допомагала проводити екскурсії музеєм, вела й документооборот.

Загалом Д. Яворницький понад 30 років керував Катеринославським музеєм, що являв у ті часи провідний культурний центр Придніпров'я.

Та 5 серпня 1940 року знаменитий дослідник історії Запорозької Січі помер. Можливо, пожив би значно більше, якби останні роки життя не були такими тяжкими. У 1933 р. Д. Яворницького звинуватили в «буржуазному націоналізмі», керований же ним музей було оголошено «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Після такого нищівного обвинувачення Дмитра Івановича звільнено з посади директора музею.

А вже після смерті, у жовтні того ж 1940 року, уряд Радянської України присвоїв ім’я Яворницького Дніпропетровському історичному музею, яке установа носить й по нині.

І все ж, найперше ми пам’ятаємо Дмитра Яворницького не як керівника музею, - як дослідника історії козацтва, письменника, фольклориста. Нажаль до сьогодні багато з його робіт, в тому числі й унікальний слоник української мови, так і не були надруковані навіть в Незалежній Україні.  

Невже й досі образ, слово українського характерника Дмитра Яворницького лякає чи то часи козаків ще на Україні ще не настали?